Говорити українською - означає бути вільними

 

Мова – це наша національна ознака,

 в мові – наша культура, сутність нашої свідомості.

Іван Огієнко

 

Доля не усміхається рабам.

Ліна Костенко

23 лютого 2026 року в КЗ «МПАЛ імені Михайла Данканича» ЗОР  відбувся відкритий освітній захід до Міжнародного дня рідної мови.

Розпочався захід зі змістовної й емоційно виваженої розповіді викладачки української мови та літератури Марії Дудаш  про витоки свята, започаткованого рішенням ЮНЕСКО як нагадування світові про цінність кожної мови. Проте в українському контексті ця дата звучить особливо. Бо наша мова – це не лише культурна спадщина, а історія боротьби.

Увагу присутніх Марія Василівна  зосередила  на скорботному календарі української мови – від Валуєвського циркуляра й Емського указу до нищення української інтелігенції у ХХ столітті. Лунали факти, які не можна забувати, і водночас – слова про тих, хто не зрікся, не змовк, не зламався. Органічно й болісно постала тема сучасності: російська агресія проти України, у якій мова знову стала мішенню і водночас – щитом. Сьогодні говорити українською означає заявляти про свою гідність, про свою позицію, про свою волю.

Саме тому логічним і глибоко символічним продовженням заходу став проєкт здобувачів освіти 12 групи трактористів-машиністів «Музей одного слова» (керівник Марія Дудаш). Учасники проєкту  зосередили дослідницьку увагу на слові «Воля».

Вибір був невипадковим. Учасники проєкту звернулися до державної символіки й нагадали присутнім, що в Тризубі закодовано слово     «воля» – як знак державності, гідності й незламності. Так постала символічна паралель: воля як внутрішній стан людини і воля як основа існування нації.

Робота над проєктом мала чітку методичну структуру: етимологічне дослідження, значення в тлумачних словниках , синонімічний ряд, фразеологізми зі словом, історичний контекст, літературні інтерпретації, мистецьке осмислення, сучасне звучання. Творчі групипрацювали з джерелами, добирали цитати, створювали візуальні образи, формували власні рефлексії. Вони довели: «воля» – це не лише політичне чи філософське поняття, а глибинний код української ментальності.

Під час презентації «музею» слово «воля» оживало у поезії, у сучасних піснях, у картинах Марії Примаченко, у гаслах сьогодення. Воно звучало як право бути собою, як внутрішня сила вистояти, як здатність обирати й відповідати за свій вибір. У виступах молоді відчувалася не декларативність, а особистісне переживання –усвідомлення того, що свобода не дається раз і назавжди, її потрібно берегти й утверджувати щодня.

Захід поєднав навчальний, пізнавальний, виховний і громадянський компоненти. Він став прикладом реалізації компетентнісного підходу: здобувачі освіти не лише відтворювали інформацію, а й аналізували, інтерпретували, робили висновки, презентували результати власної роботи. Водночас формувалася мовна стійкість, історична пам’ять, національна свідомість.

У непростий для країни час такі події набувають особливого значення. Бо мова – це не лише граматика і правопис. Бо мова – це територія, яку не можна окупувати, якщо вона живе в серці. 

     Це пам’ять. 

     Це біль. 

     Це гідність. 

     І це – воля